Новини

Крик душі: відчайдушна боротьба за життя

Бувають моменти, шановні читачі, коли ненавиджу свою професію, через неможливість бодай щось змінити на краще, запобігти людській біді, зробити наше життя достойним. Важко без емоцій вислуховувати сповнені болю, відчаю сповіді людей, чия трагедія, горе не піддаються осмисленню, а ще складніше писати, усвідомлюючи, що нічого це не дасть. Проте й мовчати неможливо, коли сидить навпроти згорьована співрозмовниця, щохвилини прикладаючи носовичок до давно вже виплаканих очей, та розповідає свою 13-річну історію боротьби за життя чоловіка. Цинізм, байдужість, жадоба наживи окремих «світил медицини», недолугість нашого законодавства, пасивність держави у відстоюванні, захисті наших інтересів, неприкрите порушення Конституції, що гарантує нам усім право на достойне лікування, вражають. Разом з тим, дивує стійкість, подружня вірність, величезна віра жінки, яка зробила неможливе, аби врятувати свого чоловіка. Вселяє дещицю оптимізму лише те, що поряд з усім цим жахом є ще люди, які готові все ж допомогти, підтримати. На жаль, не займають вони високих посад, не можуть кардинально змінити систему, не завжди отримують позитивні результати, та, принаймні, пробують творити добро. Не впевнений, що зможу передати весь трагізм ситуації, але спробую все ж розповісти цю історію боротьби, надії і, як не прикро, смерті.

Отже, багато читачів знають про важку спадкову хворобу нирок нашого земляка Анатолія Миколайовича Бойка, якому допомагали небайдужі люди. А перші симптоми Анатолій відчув у 2005 році, коли застудився, працюючи у Москві на заробітках. Повернувшись додому, скаржився спочатку на постійні болі у попереку. Не гаючи часу, звернулися до лікарів і ті поставили страшний діагноз - полікістоз нирок. Лікуванню цей недуг практично не піддається. Єдиним виходом, аби врятувати життя, є пересадка (трансплантація) нирок від донора. У багатьох країнах світу такі операції вже давно «поставлені на конвеєр», існує банк даних, а прооперовані пацієнти живуть і працюють без особливих проблем. У нас же такий діагноз означає майже неминучу смерть, якщо хворий не має сотні тисяч доларів чи євро. Українське законодавство навіть не дозволяє трансплантацію чужих органів, тільки від рідних. Якщо такої можливості нема - шукайте порятунок за кордоном, а бракує грошей - копайте яму: з діагнозом «сердечна недостатність» - таких хворих рано чи пізно чекає одна дорога - на цвинтар…

Подружжя Бойків вирішили все ж боротися, хоча не мали ні родичів-донорів, ні грошей. Перепробували різні методи лікування - від академічних до народних. Консультувалися у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова в Києві, шукали найкращих спеціалістів, вперто долаючи бюрократичні перепони, людську байдужість, безгрошів'я. На жаль, у 2013 р. довелося позбутися спершу однієї нирки, а через деякий час й іншої - вони не тільки перестали виконувати свої функції, а й вже додатково отруювали організм. Тепер уся надія була на гемодіаліз, який можливо проводити тільки в обласному центрі.

«Спершу, десь 7 місяців, змушені були тричі на тиждень «бусом» їздити до Хмельницького. З нашого району двох таких хворих возили автомобілем швидкої допомоги, та ми не вписувалися у їхній графік», - знову переживає ту страшну епопею Леоніда Володимирівна Бойко, жінка А. М. Бойка. «Це було дуже важко, незручно, затратно. Скільки мені довелося порогів оббити, скільки службових кабінетів відвідати (демонструє цілу кіпу документів, звернень, прохань, бюрократичних відписок - автор)! Дякую колишньому голові РДА, пану Панасевичу, який таки допоміг владнати проблему з транспортом. Але знали б ви, як іноді непросто було, бо і запасні частини доводилося купувати, і бензин, і гроші шукати на процедури, дорогі ліки і звикати до нових умов життя.

Одночасно вирішували питання і з майбутньою трансплантацією. Вдалося з неймовірними труднощами знайти необхідні кошти на операцію в Білорусі, стати у чергу. Три з половиною роки у ній стояли, а півтора роки тому держава перерахувала Брестській обласній лікарні 60 тис. євро. Для отримання цього гранту знову до кого тільки не зверталися: писали листи до Міністерств охорони здоров'я, фінансів, особисто Президенту України. Лише тільки після втручання народного депутата України, лідера ПП «ЗА КОНКРЕТНІ СПРАВИ» Гереги Олександра Володимировича, керівника Віньковецького районного осередку ПП «ЗА КОНКРЕТНІ СПРАВИ» О. А. Коцемира, були виділені державні кошти, передбачені МОЗ за програмою трансплантації».

Весь цей час тривала підготовка до трансплантації. Анатолій, дотримуючись усіх вимог, при контролі та допомозі дружини, зумів вийти на оптимальний рівень: усі аналізи, тиск, інші показники були в нормі. Пані Леоніда з вдячністю згадує спеціалістів обласної лікарні: Н. В. Щербину, Н. В. Жилу, В. Г. Мартинюка, В. О. Вакуленка, які перейнялися їхньою проблемою і зробили все, аби добитися таких результатів. Однак час йшов, а з Білорусі не було ніяких вістей. Доходили чутки, що оперували вже тих, хто пізніше став у чергу, але вони розраховувалися готівкою.

Та ось і для них з'явився промінчик надії - 13 грудня минулого року пролунав такий довгоочікуваний телефонний дзвінок: є донорська нирка, потрібно негайно виїжджати. За умовами договору, з білоруської сторони на кордоні їх повинен був чекати спеціальний автомобіль, але щось там змінилося й потенційний перевізник в останній момент повідомив, що авто не буде. Знову в аварійному порядку підключили працівників районного та обласного штабу ПП «ЗА КОНКРЕТНІ СПРАВИ». За лічені години І. О. Бандирська, її чоловік, депутат Хмельницької обласної ради Віталій Анатолійович Бандирський, звертаючись навіть до нашого посла у Білорусі, прикордонників, зуміли організувати коридор і вже о першій годині ночі наступного дня подружжя було в Бресті.

Та з незрозумілих причин Анатолія забрали до операційної лише через 12 годин, порушуючи таким чином оптимальний термін пересадки.

«Ніхто нічого не пояснював. Трансплантолог А. В. Шестюк, як виявилося, не мав не тільки своєї клініки, а й відділення, проводив складні операції, орендуючи операційну в міській лікарні», - продовжувала розповідь жінка. «Операцію проводив А. В. Шестюк разом із завідувачем відділення анестезіології Ю. П. Охрімчуком. Та пересадка пройшла ніби успішно, шви загоїлися, не було високої температури, першої ознаки інфекції. Толік мав хороший апетит, навіть жартував, що готовий дрова рубати, відповідаючи на запитання професора про самопочуття. Правда, сеча не виділялася у необхідній кількості, але спеціаліст твердив, що таке трапляється і все буде добре. Через два тижні після чергового обстеження він повідомив, що нирка прижилася на 50%, і радив їхати додому. Рекомендував ще деякий час проводити діаліз, аж поки орган повністю не відновить свою функцію. Я ж не могла зробити остаточний вибір, тому зателефонувала пані Щербині, яка довгий час лікувала чоловіка у Хмельницькому. Мало не на коліна ставала, благаючи Шестюка з нею поговорити. Врешті вмовила і була шокована, буквально вбита, почутим: ще декілька хвилин тому він нас додому відправляв, а тут раптом заявив - нирка не прижилася, треба її видаляти».

А далі для них розпочалося справжнє пекло. Наслідки повторної операції, через прийняття до цього спеціальних препаратів, що «посадили» імунну систему, низький професіоналізм місцевих ескулапів, були жахливі. Вже на четвертий день у реанімації у хворого з'явилися пролежні (не було не тільки спецматрацу, а й простирадла, просякнуті потом, нікому було замінити). Пані Леоніда зі сльозами, молитвами ледве домоглася дозволу бути разом з чоловіком. Старалася, спираючись на свій досвід, щось порадити лікарям, звернути їхню увагу на очевидні негативні симптоми. Ті лише досадно відмахувалися: «Это вам не Украина», - чомусь чула у відповідь і мало з розуму не сходила від безвиході, безсилля, спостерігаючи, як згорав її Толік. Згорав у прямому сенсі: лікарі не могли чи просто не хотіли збити температуру, а підготовка до діалізу, його проведення перетворилися взагалі на якийсь жорстокий експеримент, не залишивши на тілі чоловіка живого місця. І знову вперте мовчання про результати аналізів, план лікування, повний ігнор будь-яких прохань. Чергові у реанімації спокійно собі спали, коли у сусідній палаті помирала людина. «Надо ждать», - тільки-но радили. Вже в критичному стані з внутрішню кровотечею, зараженням крові хворого третій раз оперували, зібравши перед цим консиліум для «галочки». Та було вже пізно…

«Йшла зранку до реанімації, а серце вже віщувало біду, - голос жінки тремтить від сліз і гірких спогадів. - Чомусь у коридорі, кабінеті чергового – пусто, наче всі повтікали, а біля нашої палати каталка стоїть з чимось загорнутим у несвіжі простирадла. Ноги підкошувалися, на межі свідомості, навіть уже не пам'ятаю як, роздерла їх, а там мій Толік, весь порізаний, ще теплий лежить… І ніхто ж не зателефонував, не покликав… Боже, то, мабуть, моя вина, що помер на чужині, таких мук зазнавши… Треба було тікати «світ за очі» з тією ниркою з цього концтабору. Може і жив би, адже своїми ногами на операцію першу йшов…»

Трохи заспокоївшись, ковтнувши води, Леоніда Володимирівна знову повертається до тих подій, аналізує дивні, підозрілі моменти, висуває гіпотези. Не буду вдаватися у всі подробиці, та переконаний, що вона зробила все і навіть більше для порятунку свого чоловіка. Далеко не кожна жінка здатна на таку самопожертву. Але її розчарування можна зрозуміти, адже ще якихось два місяці тому свято вірила в успішну операцію, а потім пройшла через пекло непорозуміння, відкритої ворожнечі оточуючого персоналу далеко від рідних, друзів, у чужій країні. На її очах помер чоловік через чиюсь байдужість, безкарність, конфлікт інтересів. Бізнес, жадоба наживи перемогли людяність. Крім сухого: «Соболезнуем», нічого більше не почула у ту страшну годину.

Тим часом, для вбитої горем жінки митарства на білоруській землі не закінчилися, бо процедура транспортування тіла в Україну виявилася складною, сповненою купою бюрократичних вимог, а місцеві лікарі, видавши довідку про смерть, просто «вмили руки».

«Не знаю, де і сили брала. Здавалося, цьому кошмару кінця краю не буде, але Бог дав можливість пережити й це, послав людей небайдужих і якось добралися додому, що осиротів раптом», - трохи відходить жінка. «Вже ось і дев'ять днів справили й, хоча рана ще дуже свіжа, хочу звернутися до всіх, хто має подібні проблеми: людоньки, боріться, не втрачайте надію, але будьте пильні, намагайтесь отримати якнайбільше інформації, шукайте підтримку, страхуйтеся. Обов'язково напишу листа головному лікарю тієї лікарні, розповім, що твориться у його закладі, звернуся до відповідних органів, аби прискіпливо розслідували наш випадок, бо багато незрозумілого і підозрілого сталося. А наших законодавців молю, прошу якнайшвидше, поки в Україні ще залишаються спеціалісти, прийняти закон про трансплантацію, аби ми не поневірялися світом, не відчували себе безправним бидлом, нікому непотрібними людьми третього сорту. Депутати, чиновники, майте врешті-решт совість, а то скоро вимремо тут усі…»

Не могла Леоніда Володимирівна і не подякувати вже згаданим особам за допомогу та назвати нові прізвища:

«Вдячна всім Вам, дорогі земляки! Хочу низько вклонитися за Вашу небайдужість, у тому числі, Р. Б. Пшибельському, який першим підтримав нашу сім'ю, В. П. Біланюку – за вірність та дружбу – сім'ям Коханів і Задоянчуків, нашим лікарям С. В. Ковальському, Л. Д. Заблотовській, їхнім колегам у Хмельницькому – панам Суходолі, Підмурняку, всім своїм друзям, рідним, сусідам, колегам, команді ПП «ЗА КОНКРЕТНІ СПРАВИ», особливо помічнику народного депутата О. В. Гереги Ользі Олександрівні Григор'євій за координацію всіх наших дій. Хай Бог береже Вас, усіх нас від подібних бід і нещасть…»

  

Після цих слів і коментувати нічого не хочеться. Та то для родини Бойків, його матері смерть Анатолія – трагедія. Високі чини, депутати-хапуги навряд чи почують цей крик душі зболеної. Для них навіть смерть тисяч українців – то тільки статистика, гарний привід виділити і «роздерибанити» додаткові мільярди для вирішення назрілої проблеми та чергової реформи, а лікуватимуться вони аж ніяк не у Білорусі.

То може годі мовчати, пора таки брати щось важке до рук і нагадати, що ми не бидло безмовне, безправне, затуркане та покірне?!

Автор: Володимир Костишен

Відео

Олександр Герега

Співголова політичної партії
«ЗА КОНКРЕТНІ СПРАВИ»

Олександр Герега

Співголова політичної партії
«ЗА КОНКРЕТНІ СПРАВИ»

Народний депутат України, Президент Федерації важкої атлетики України


Персональний сайт